Злочином першої людини гріх увійшов у світ (Рим. 5,12), і рід людський наповнився всяким беззаконням. Не возвістять вуста справ людських! Неможливо обчислити всю незліченну безліч гріховних справ, відомих між людьми!
Гріх – це злочин проти волі Божої, проти праведного й вічного Божого закону, образа вічної й нескінченної Божої правди (свт. Тихон Задонський). Християнин не може любити гріх, що ображає Господа його й Спасителя, не може не бажати виконувати Його заповіді, але яке ж очевидне для нас безсилля нашого благого прагнення бути вірними Христу!
Причина наших постійних гріхопадінь – гріховні хвороби нашої душі.
Первозданна людина в гріхопадінні відкинула й потоптала волю Божу, обравши замість неї свою волю, захотіла бути істотою самодостатньою, незалежною від Бога, нічим не обмеженою у нескінченних своїх запитах. Такий стан душі людини св. Отці називають «самістю», або «самолюбством», і він характерний для всіх людей, як спадкоємців падіння прабатьків.
Внаслідок гріхопадіння людина відійшла від Бога, втратила Божественне спілкування й підпала під владу диявола. У душі людини, що відійшла від Бога, диявол посіяв гріховні помисли й утвердив закон гріха (свт. Афанасій Великий). За святоотцівським вченням, «лукаві помисли», або пристрасті, що виростають із первородного гріха, і є джерелом незліченної безлічі гріховних справ людських.
Жагучим розташуванням душа, споконвічно створена за подобою Божою й призначена для спілкування з Богом, відчужується від Нього і внаслідок цього втрачає життя вічне, істинне. «Лукаві помисли» зваблюють людину оманною насолодою і вводять у рабство гріхові. Служачи пристрастям, звичайно людина зовсім не відчуває цього рабства. І лише вступивши в боротьбу із гріховним злом, починає відчувати велике страждання від рабства «закону гріховному» (Рим. 7,23).
А святі, що досягли високих щаблів моральної досконалості, один «напад» пристрасті переживали як мучеництво.
Якщо пристрасті – це хвороби людської душі, то природно властиві їй чесноти – властивості душі, протилежні пристрастям і складають в сукупності досконалість і богоподібність людини. Чеснота – це не «добра справа», не вчинок сам по собі, як і пристрасті відмінні від гріховних діл. «Чеснотою називається той сердечний настрій, коли зроблене воістину богоугодне» (прп. Марк Подвижник) – тому що не всяке добро людське догідне Богові, а лише те, що твориться в чистоті серця.
Мета життя кожного християнина – спасіння, тобто відновлення зруйнованого гріхом спілкування з Богом. Досягти цієї мети можуть тільки ті, «хто наближається до Бога святістю життя й чеснотою» (св. Юстин Мученик). Але «перепоною для таємних чеснот душі» є пристрасті, і тому для спасіння зовсім необхідно насамперед очиститися від пристрастей, відчинити ці «двері, закриті перед обличчям чистоти» (прп. Ісаак Сірин).
Але чи можливо це? Святе Писання і твори Святих Отців згідно стверджують, що людськими зусиллями це неможливо. Але для того й прийшов на землю Спаситель, щоб відновити душу людини «до первісного її стану», позбавити від стану гріха. І заповіді дані Господом як ліки, щоб очищувати душу від пристрастей і гріхопадінь (прп. Ісаак Сірин).
Якщо старозавітний Закон мав на меті охоронити людину від гріховних діл, то заповіді Євангельські лікують недуги людського єства. Після святого Таїнства Хрещення християни дотриманням заповідей можуть очиститися не тільки від гріхів, як гріховних справ, але й від пристрастей, від злих навичок своїх і зростити чесноти. Але досягається це внутрішньою боротьбою й благочестивими подвигами, і не самотужки, а сприянням благодаті Божої.
Пристрасті не легко покоряються заповідям, повстають проти них. Пристрасть засліплює людину, і вона не бачить своєї
хвороби. Виконати заповіді – значить зцілитися від пристрастей; але виконати їх не може людина, що одержима страстями… Тому чистота від пристрастей, як і всяка чеснота, не може з’явитися в людині, якщо вона не бореться – притім «до крові… проти гріха» (Євр. 12,4). Про те ж, наскільки ця боротьба важка і неможлива без Божої допомоги, свідчать життя численних християнських подвижників.
Святі отці-подвижники не тільки могли розпізнавати пристрасті, але й знали ліки проти кожної з них. Розроблене до тонкості вчення про пристрасті й боротьбу з ними можна знайти у творах Євагрія, прпп. Іоана Кассіана Римлянина, Ніла Сінайського, Єфрема Сірина, Іоанна Ліствичника, Григорія Палами й інших отців-аскетів. Але ця «лікарська наука душ» – любомудріє – настільки важка, що навчитися їй неможливо без досвідченого наставника, що довгостроковим досвідом придбав навичку до неї (свт. Григорій Ніський). Тому свт. Ігнатій Брянчанінов радить недосвідченим у духовному житті людям не входити в докладний і тонкий розгляд своїх гріхів і гріховних якостей. «Зберіть їх усіх в одну посудину покаяння і вкиньте у безодню милосердя Божого. Це тільки буде ввергати в зневіру, здивування, зніяковілість. Бог знає наші гріхи, і якщо ми будемо постійно прибігати до Нього в покаянні, то Він поступово зцілить саму гріховність нашу, тобто гріховні навички, якості серця» (з листа).
Важливо, знаючи свої незліченні гріхи й падіння, досягти свідомості загального хворобливого стану нашої душі, гріховності її, ураженості гріхом й у щирому сердечному покаянні вдатися до єдиного Лікаря, Який може зцілити нас від наших не зцілених ніякими земними засобами недуг (Посилання на твори святих отців узяті із книги С. М. Зорина «Аскетизм за православно-християнським вченням»).

ДЖЕРЕЛО: НА ДОПОМОГУ В ПОКАЯННІ (Про пристрасті, чесноти і покаяння. Ґрунтовна підготовка до сповіді) // Православне Видавництво «Благодатний Вогонь», м. Глибока, 2006 // З благословення Митрополита Чернівецького і Буковинського ДАНИЛА//.