У таїнстві святого покаяння нам дана можливість відкласти тяжкий тягар гріховний, розірвати вериги гріха, «скінію занепалу й розтрощену» нашої душі побачити обновленою й світлою.
Як часто треба прибігати до цього рятівного таїнства? Якнайчастіше, принаймні, у кожний із чотирьох постів.
Звичайно люди, недосвідчені в духовному житті, не бачать безлічі своїх гріхів, не відчувають їхньої ваги, відрази до них. Вони говорять: «Нічого особливого я не робив», «у мене тільки дрібні гріхи, як у всіх», «не украв, не вбивав», – так багато хто часто починають сповідь. Але святі отці й учителі наші, що залишили нам покаянні молитви, вважали себе першими із грішників, із щирою переконаністю волали до Христа: «Ніхто не согрішив на землі від віку, як я согрішив, окаянний і блудний!» Чим яскравіше світло Христове опромінює серце, тим ясніше виявляються всі недоліки, виразки й рани душевні. І навпаки: люди, занурені в морок гріховний, нічого не бачать у своєму серці, а якщо й бачать, то не жахаються, тому що їм ні з чим порівнювати, тому що Христос закритий для них завісою гріхів.
Тому для подолання наших духовних лінощів і нечуттєвості святою Церквою покладені підготовчі дні до таїнства покаяння говіння. Період говіння може тривати від трьох днів до тижня, якщо немає на те особливої поради або благословення духівника. У цей час слід дотримуватися посту, зберігати себе від гріховних справ, думок і відчувань, взагалі вести життя стримане, покаянне, розчинене справами любові й християнської доброчинності. У період говіння потрібно якнайчастіше бувати на церковних богослужіннях, більш ніж звичайно молитися вдома, дозвілля присвячувати читанню творінь святих отців, житій святих, самозаглибленню й самовипробуванню.
Розбираючись у моральному стані своєї душі, треба постаратися розрізняти основні гріхи від їх похідних, корінь від листів і плодів. Варто остерігатися також упасти в дріб’язкову підозрілість до всякого поруху серця, втратити почуття важливого і неважливого, заплутатися в дріб’язках. Розкаюваний повинен принести на сповідь не тільки список гріхів, але, що важливіше від всього, – покаянне почуття; не детальна розповідь про своє життя, а розчулене серце.
Знати свої гріхи – це ще не значить каятися в них. Але що ж робити, якщо висохле від гріховного полум’я серце наше не зрошується животворними водами зліз? Що якщо неміч духа й плоті наскільки велика, що ми не здатні на щире покаяння? Але це не може бути причиною для того, щоб відкладати сповідь, чекаючи покаянного почуття.
Господь приймає сповідання – щире й сумлінне – навіть якщо воно й не супроводжується сильним почуттям каяття. Тільки потрібно й цей гріх – закам’яніле нечуття – висповідати мужньо й відверто, без лицемірства. Бог може торкнутися серця й під час самої сповіді – зм’якшити його, витончити духовний зір, розбудити покаянне почуття.
Умова, яку ми неодмінно повинні дотримати, щоб покаяння наше було прийнято Господом дієво – прощення гріхів нашим ближнім і примирення з усіма.
Покаяння не може бути дійсним без словесного сповідання гріхів. Прощені ж гріхи можуть бути тільки в церковному таїнстві покаяння, яке звершує священик.
Сповідь – це подвиг, самопримус. Під час сповіді не потрібно чекати питань від священика, але самим робити зусилля. Називати гріхи треба точно, не затемнюючи непривабливості гріха загальними вираженнями. Дуже важко, сповідаючись, уникнути спокуси самовиправдання, відмовитися від спроб пояснити духівникові «пом’якшувальні обставини», від посилань на третіх осіб, які нібито ввели нас у гріх. Все це ознаки самолюбства, відсутності глибокого покаяння, закостеніння в гріху.
Сповідь – це не бесіда про свої недоліки, сумніви, це не просто освідомлення духівника про себе, хоча духовна бесіда також дуже важлива й повинна мати місце в житті християнина, але сповідь – це інше, це таїнство, а не просто благочестивий звичай. Сповідь – це гаряче покаяння серця, спрага очищення, це друге хрещення. У покаянні ми вмираємо для гріха й воскресаємо для праведності, святості.
Принісши покаяння, ми повинні утвердитися внутрішньо в рішучості не повертатися до висповіданого гріха. Знак доброго покаяння – почуття легкості, чистоти, нез’ясованої радості, коли гріх здається такий же важкий і неможливий, як тільки що далекою була ця радість.
ДЖЕРЕЛО: НА ДОПОМОГУ В ПОКАЯННІ (Про пристрасті, чесноти і покаяння. Ґрунтовна підготовка до сповіді) // Православне Видавництво «Благодатний Вогонь», м. Глибока, 2006 // З благословення Митрополита Чернівецького і Буковинського ДАНИЛА//.
