Мабуть, всі ми вже переконалися в житті, якою страшно слабкою є деколи наша природа, та якою страшно могучою є гріховна принада. Вже може пережили ми такі хвилі, в котрих ми, немов засліплені сатаною, допускались того, чого день перед тим, чи навіть годину скоріше, ми за ніяку ціну не були б зробили. Годину до того ми були б, як св. Петро присягнули перед Господом: «Хоч би всі Тебе залишили, я ніколи цього не вчиню», а за короткий час ми вже соромно Христа відреклися. Не один, що вважав себе зовсім чесною людиною, стався по хвилі під напором спокуси злодієм, перелюбником, чи іншим переступником. Не стримувався з юнацтва від поганих звичок куріння, пияцтва і тому дозволив їм заволодіти собою. Прийняв близько образливе слово, ось і почало наливатися серце гнівом, а потім і сам не стримаєшся від слів. Чи це не зрада? І, справді, натиск спокуси буває інколи дуже страшний, особливо коли людина бодай трішки відхилить їй хвіртку до серця. Поважні нагадування батька, повні любові перестороги матері, щирі ради приятеля, плач дружини відбиваються від душі без якогось відгомону. Людина, мов навіжена, жене на осліп в безодню. Гріх видався їй ліпшим і красивішим, чим всі скарби неба і землі.
І саме для тих людей є описане в Євангелії падіння і покута св. Петра, щоб вони бачили, яким способом можуть піднятися з безодні гріха. Бо диявол гонить звичайно немов бичем свої жертви з одного гріха до другого; від малих крадіжок до більших, від брехні до кривоприсяги, від незначних промахів проти цнотливості до перелюбу і т. д. Для того написана ця подія зі св. Петром, щоби вони, ті жертви диявола, не попадали в розпуку із-за великих та чисельних своїх гріхів, щоби не йшли за підшіптуванням свого ворога, що безнастанно їм шепче: «Йди далі йди, ти вже задалеко зайшов, вертатися тобі вже нікуди».
Якщо якийсь з Апостолів твердо стояв при Ісусі, то це св. Петро. Сам Спаситель дав йому високе свідоцтво його незломності, коли сказав: «Ти Петро (тобто камінь), і на цьому камені Я збудую Церкву Мою» (Мф. 16,18). Він перший з поміж Апостолів визнав Божество Христа «Ти є Христос, Син живого Бога» (Мф. 16, 16). А його любов до свого учителя була така велика, що він не лякався ніяких жертв ні терпіння. «З Тобою готовий я і в темницю, і на смерть іти» (Л к.23,33). А в Оливнім саду добув він навіть меча для оборони свого вчителя, незважаючи на велику перевагу ворогів. А яку страшну зміну бачимо в ньому за короткий час! Той самий Петро, ця скала, дрижить зі страху. І то перед ким? Перед служницею. Відрікається свого учителя. І як росте його гріх? Спочатку з переляком удає немов не знає про кого бесіда. «Не знаю, що говориш…» (Мф. 26, 69). Відтак одверто заперечує своє знайомство з Христом, а в кінці ще присягою це стверджує. Як скоро, дуже скоро росте гріх, коли хто один крок поступив в нього.
Так, дор. в Христі, скоро і глибоко впав Петро, а що він був Петром, першим Христовим Апостолом, це не зменшує його вини, навпаки, збільшує її. Та все ж таки став він святим, а його співтовариш Юда проклятим. Звідки ця різниця?
Петро як і Юда був під страшним впливом диявольської спокуси, бо цієї ночі диявольські сили особливо були чинними. «Це ваша година і влада темряви» (Лк. 22, 53), – сказав Христос. І та пекельна влада вдарила на Петра, звалила його, але не здобула над ним цілковитої перемоги, як над Юдою. Чому? і Юда жалкував за свій вчинок, як і Петро, однак його жаль попровадив його до смерті, а жаль Петра привернув йому життя.
Відповідь на це маємо в Євангелії: «І обернувшись Господь, поглянув на Петра. І згадав Петро слово Господнє, як Він сказав йому: «перш ніж півень заспіває, відречешся мене тричі. І вийшовши геть Петро, плакав гірко» (Лк. 22, 61,62). Чи розумієте, дор. в Христі, значення цих слів? В них міститься наука нашої св. віри про правдиві знаки навернення.
Глядіть: Христос обернувся і поглянув на Петра. Та цей погляд Христа нічого не зробив би, якщо б Петро був обернений плечима до Нього і не споглянув на Господа. їх погляди зустрілись. Лагідний та жалісний погляд Ісуса і боязкий погляд Апостола. І цей лагідний погляд Христа прошив душу Петрову немов вогнем і в його душі повстав пожар любові й жалю, що відразу спалив бруд його важкої провини. — Петро згрішив, тяжко згрішив, відмовившись від свого Вчителя, та мимо того він час від часу споглядав крадькома за Ним. І це його врятувало. Так воно все буває. Якщо якийсь чоловік, попри свого, хоча і найнижчого падіння, не перестає тужливо споглядати за Богом, якщо не почувається щасливим у гріхові, якщо він ще вірить і молиться, є надія на повернення і спасіння.
Оце, дор. в Христі, є перший знак правдивої покути. Правдиво скорботне серце, що жаліє за свої гріхи, звертається в своїм болю, як Петро, до Господа, тоді коли не правдива покута, біль розпуки шукає потіхи в світі, в товаришів своїх гріхів, як Юда. Замість наблизитися до Христа, поглянути Йому в очі, як Петро, йде він до первосвящеників, співвинних в злочині Боговбивства і їм визнає свою вину. Який нерозум! Чи він сподівається, що ті люди без серця, засліплені гордістю відчують його жаль, випустять невинне Боже ягня, яке Юда віддав у їхні кровожерні руки? Вони тільки здвигнуть плечі та й відкажуть з насмішкою: «Що нам до того, ти побачиш!».
Чи не так? Піди лиш нещасна зведена душе до світу і скажи йому: «Я згрішила, бо вдалася в ваше недобре товариство», знаєш яку відповідь одержиш? «Не будь дурною, вибий собі з голови ті скрупули, ходи радше з нами на веселу забаву, привали старі гріхи новими». А коли твої товариші по гріху побачать, що ти справді поважно думаєш про навернення, що хочеш зробити їх відповідальними за моральну нужду, до якої тебе привели, то вони здвигнуть лиш байдуже раменами і скажуть: «Що нас це обходить, чи ми тебе силували? Маєш свій розум». Світ не зрозуміє твого жалю і не відчує його, тільки один Господь, бо «в Господа милість і багатство спасіння в Нього» (Пс. 129, 7).
Один німий, а однак повний любові погляд вистачає, щоб привести Петра до опам’ятання. Самий погляд без ніякого докору, без одного слова догани, а однак він немов гострий ніж прошиває серце Апостола, а з його очей витискає потік сліз. Оце є другий знак правдивої покути. Не пробуджується вона в серці Петра через якісь природні, земні причини, ні, солодкий погляд Спасителя викликає її в душі. Бо в тім Христовім погляді вичитав він немов запит: «Петре, чи ти вже Мене не любиш, не хочеш любити?» — Це є правдива покута, це правдивий жаль, коли душа смутиться і плаче не через якісь природні наслідки гріха, але через самий гріх, що ним образила Бога, Який найбільше її любить, стратила небо, а заслужила на пекло. І Юда жалкує, що зайшов так далеко, але чи задля самого гріха. Ні, задля природних причин. Він хотів заробити гроші. Але в його розрахунках не стояло те, що задля його заробітку попливе кров Ісуса. І якщо б жидівська рада була звільнила Христа, або якщо б Він Сам Божою силою був вирвався з рук своїх ворогів, тоді певно Юда був би спокійно сховав 30 срібняків і ще був би тішився, що так легко вдалося йому заробити. Але що так не сталося, що він мусів глядіти на кроваве жниво, яке сам посіяв звідси жаль і розпука.
Ой, дор. в Христі! Не затримуймося із покутою, аж доки нас не змусять до неї наслідки гріхів. Ні. Будьмо уважними, як св. Петро, на голос півня, на голос нашого сумління. Не ждімо, аж наслідки гріха вийдуть наверх, стануть явними, покриють лице соромом, щоби аж тоді його оплакувати. Це буде Юдин плач, Юдин жаль. Правдива покута не жде аж її прикличе людський стид, або якесь нещастя. Дивіться! Один погляд Господа на ученика, який упав — і ось він вже залишає подвір’я архієрея, де він так страшно забувся. Так, Петре, це одинока справедлива дорога для грішника, що шукає ласки. Покинути нагоду до гріха, це третій знак правдивої покути. Хто легкодумно бавиться з небезпекою гріха, хто не уникає нагоди до гріха, той знаходиться в дуже небезпечному стані. Це бачимо у св. Петра. Він дуже легкодушно поступив собі, вдаючись в товариство, де тільки із наругою і погордою говорено про Ісуса. Він занадто уповав на себе, на свою відвагу. Добре, що та відвага вернулась до нього, коли Христос поглянув на нього, що помогла йому покинути це сумне місце і її злобне товариство. Бо, справді, розірвати ті узи, якими в’яже гріх, покинути грішне товариство — до цього треба відваги. І її конче мусимо здобути, якщо хочемо, щоб наша покута була щира. Багато є таких, котрі думають, що все вже зробили, коли свої гріхи викинули під ноги сповідника, як яку стару плахту і зараз знов йдуть грітися до грішного вогню. Багато хто думає, що відбули покуту, коли обіцяли при сповіді уникати грішної нагоди, а зараз по сповіді вдаються знов в грішне товариство. «І останнє буде гірше першого». Це страшне засліплення – чинити покуту, а не уникати нагоди до гріха, ходити біля смоли, а не очорнитися.
Св. Петро не вдовольняється тим, що покинув лихе товариство, котре довело його до упаду. Серед темної ночі виходить він на самоту і гірко оплакує свій гріх. Що там діялось в його душі, які почуття переймали її — це тільки Бог знає. Так, коли ласкавий погляд Спасителя прошиє і нашу душу, то і ми, як Петро, чомусь змушені втікати від гамору світу, шукаємо самоти, щоби де в кутку виплакатися перед Богом. Правдиво розкаяне серце шукає самоти, прагне тихої розмови з Богом. Бо чи думаєте, що це правдива покута, коли хто після сповіді відговорить бездушно назначені сповідником молитви, та зараз по св. Причастю втікає з церкви, якби під ним земля горіла? Чи правдиво покутує той, що не вдумливо відчитав форму жалю з книжки і йде до сповіді? Ні, правдивий жаль не має бути в книжці, але в серці. А скільки є й таких, що йдучи до сповіді, зовсім не думають про жаль, що ж варта їхня покута? Чи можна назвати це покутою, коли хто при сповіді робить якнайкращі обіцянки, а по сповіді, ледве по виході з церкви навіть не згадає про них? Ще й може тішиться, що обдурив сповідника і виманив розрішення. Дор. в Христі! Правдивий жаль, правдива покута не лежить лиш на устах, але проникає наскрізь серце, душу і ціле єство чоловіка, немов вогонь випалює весь гріховний бруд.
Якщо ми здобудемось на такий жаль, таку покуту, то тоді гаразд з нами. Можемо тішитися, бо добра покута, це друга невинність. Тоді я можу сміло повторити, цю третю засаду нашого вічного призначення, яку висказав я на початку: кожний гріх, хоч би й найбільший, буде відпущений тому, хто за нього правдиво і щиро жалкує. Тоді нам не треба буде тремтіти, коли прийде день Суду. Наші борги будуть сплачені. «Серця скорботного і смиренного Бог не відкине» (Пс. 50,17).
ДЖЕРЕЛО: ПОСТОВІ ПРОПОВІДІ. РОЗДУМИ У ЧАСІ ВЕЛИКОГО ПОСТУ // Глибока, Благодатний Вогонь, 2008 // З благословення Митрополита Чернівецького і Буковинського ДАНИЛА//.
